Куда обращать внимание при выборе сервера.

Куда обращать внимание при выборе сервера.

Настройка и включение файлсервера помогает решить разные проблемы по осуществлению каковых надо довольно большие мощности, упорядочивания узловых или дополнительных копий нужных данных, формирование внешнего доступа к программам и иным данным организации. Выбор оптимального сервера для фирмы позволяет создать стабильный доступ к информационным данным предприятия. Перед покупкой дополнительно следует рассчитать цели сервера т.к. От подобного напрямую зависит цена оборудования и его обслуживание.

Сервер, первым делом, есть мощным компьютером, который может быстро выполнять многие вычислительные задания как vds сервер, а кроме того скапливать в себе все данные организации. В пользу лучшего удобства сервера начали группировать соответственно их предопределению и поставленных заданий. По этой таблице сервера разобщают на:

Сервера, на которых распределяются крупные размеры данных. Такие сервера специально смонтированны непосредственно под базы данных.

Сервера, в цели коих входит функционирование скриптов, что требуют значительных мощностей и на котором способны сидеть несколько пользователей в одно и то же время.

Другие типы сервера относят к файл-хостинг, все они нужны для сбережения информации и подключения к нему разных видов пользователей

Но, вынуждены обозначить что эта классификация считается довольно условной и часто сервера осуществляют одним разом пару функций при работе.

По таким составляющим как оперативная память, мощьность процесора, вместимость винчестера просчитывают рабочую систематизацию серверов. Равным образом воздействуют на похожее деление объем блока а также его виды.

Ну, теперь начнём с главных шагов по точному поиску сервера.

Сперва квалифицируете цели и функции, что возьмется осуществлять будущий сервер.

Последующим ходом будет описание предполагаемого условия и позиции под действие сервера. Важное условие обусловить число клиентов, которые будут применять серверные потенциалы оборудования.

И напоследок, требуется узнать какими производственными мощностями будет владеть ваш новый сервер. Мы рассуждаем о приведенных мощьностях как ядра процессора, ОЗУ и другое

Неизменно перед покупкой поставьте правильно определите оценку потребностей для компании. Перечисленное позволит вам избежать покупки сервера с недостаточными или чрезмерными мощностями, а посему — не делать излишних вложений. Когда вы берете компьютер с малыми мощностями то возникают трудности с полноценной службой серверной работы, поэтому может образоваться достаточно просчетов или закрытость сервера. Когда будет приобретен сервер с производственными мощностями которые превосходят потребности, тогда это повлечет дополнительные траты на обслуживание и работу машины.

Наши рекомендации предоставят вам возможность приобрести своей фирме сервер, который станет подходить вашим потребностям. И вам следует учесть опцию роста мощностных характеристик сервера по мере роста организации. Ныне вы сумеете найти своей фирме приличный Xrumer и не заботится о стабильной эксплуатации и исполнения назначенных заданий.

И, подведем итоги. Прежде требуется решить какие же задачи будут выполнятся на сервере, сколько именно пользователей будут иметь к нему аккаунт и как много предполагается синхронных подсоединений. Дальше выясняем сколько енергии начнет в этом случае расходоваться и из данных параметров приниматься к созданию запросов на покупку сервера.

Пожелаем вам благополучной эксплуатации и прогресса вашего бизнеса.

Цель по покупке подходящего сервера

Генеральная ситуация о том что термин «Сервер» с англосаксонского означает как служитель. И действительно, сервер делает довольно нужные услуги для всех работников различных сфер. Потому AHKOР стабильно является довольно прочным, и по этой причине весьма дорогим. Не всякий раз все сервера получаются более производительноны чем типовые стационарные пК. И крайне интересный случай состоит в том моменте что ежели сервера работают на людей, в этом случае владельцы их получается приказчиками.

Разберем позиции и поручения.

Сейчас давайте подойдём к таковому факту что задачи которые конкретно делает сервер следует применить для многообразных серверов, а можно и совместить несколько заданий на определенном сервере. Вначале необходимо понимать что в компаниях серверов больше одного, это обусловлено тем что в работу входят определённые обстоятельства, что нужно рассмотреть по отдельности. Заметим что такие разграничения несут весьма условный характер.

1. Сервер какой предназначается для разных программ.

Данный сервер делается довольно эпизодически. Он назначен для действия очень мощных программ, главным образом это вычислительные задания аудиторских проектов или остальных программных средств какие требуют довольно больших ресурсов для своих вычислений. Как правило, в небольших фирмах такие приложения бывают довольно нечасто и по данной причине данные сервера заполучили отнюдь не высокую востребованность. Данный тип серверов просит наличность мощных технических мощностей, мощные процессоры последнего поколения, и внушительного объема ОЗУ. Дополнительно неприменным моментом является наличие запасных дисков и продвинутая остуживающая настройка.

Одним словом — это весьма недешевые сервера. Но на данных серверах устанавливается сервер под Дорвеи, и делать функцию по включении прочего набора приложений.

2. Компьютер для терминальных заданий

Такой сервер имеет много схожести с информационным сервером для дополнений. Сущность такого заключается в таком вопросе что сервер предназначен для подсоединения пользователей с всяческим приоритетом прав. Выпущенная разработка даёт возможность подключаться к станции от всяческих соединений (нередко весьма слабых) и производить здесь разные вычисления и запускать программы. Это может быть как торговая а может и счетоводная программы. От данного сервера требудется сильная и безотказная мощность, т.к. За раз к нему должно быть подсоединено немало абонентов. Однако к такому серверу могут устанавливать связь пользователи с ноутбуков и смартфонов.

На терминальный подход включаются абоненты под особые дополнения и компьютерные программы.

При всех обстоятельствах выбора сервера необходимо принимать во внимание ряд специфик, что весьма необходимы при работе.

Сервера вовсе не считаются функциональным местом для работников. Чем меньшее количество сотрудники имеют к ним доступ, тем лучше.

Не следует отлучать от серверных станций мышки или клавиатуры. Неожиданно они окажутся довольно нужны

Крайне значимым аспектом при работе серверных станций становится электропитание. Не экономите на бесперебойнике и аккумуляторах.

Файлсервера постоянно требуют тех поддержки. Поэтому не забывайте смотреть за цветными лампочками и пронзительными звуками издаваемым сервером. Желательно известить о сигналах заблаговременно, чем только потом исправлять неполадки.

Сервер проработает намного дольше когда его совершенно не станут задирать дополнительно. Никаких личных задач, лишь организационные. Если уж он не работает круглыми сутками, то так и лучше, будет работать лет шесть, а возможно и более.

Сходження на Котопаксі. Частина 2

Команда німців чисельністю більше 10-ти осіб в повному спорядженні вийшла з притулку трохи раніше. Разом з нами виходило ще двоє німців, які так як і ми взяли тур в Латакунзі, тільки в іншій фірмі Tierra Zero за $145. Ми також заходили в цю турфірму, але вона була зачинена. 00.40. Вихід з притулку. Надворі дує вітер зі снігом, але не надто сильний, йти можна. Починаємо підйом догори відразу від притулку. Кішки не потрібні, бо йти треба по камінню, але зараз це нагадує більше кашу з ґрунту, снігу, каміння та льоду, по якому трохи важко йти, але ми потрохи піднімаємось. З підйомом посилюється вітер. Від нього стає важко дихати. Вітер дуже сильний і коли повертаєш лице в напрямку вітру, то сніг боляче б’є по обличчю. Гід йде першим, за ним Марічка, потім я. Тут перший раз Марічка каже, що їй важко і немає чим дихати. Я її заспокоюю, але потім це повторюватиметься ще не раз. Як на мене, то важко дихати лише через вітер, який збиває дихання, а не через висоту — акліматизація в нас була достатня. З кількома зупинками, коли Марічка уже наче не могла йти ми доходимо до льодовика. Під час зупинок Маруся справді виглядала страшно і гід постійно повторював “Lady is not good”, але я намагався постійно заспокоювати і підбадьорювати Марічку, що вдавалось. Вже ближче до льодовика вона почала краще йти і видно було, що вона не втрачає концентрації. Як не дивно, але цими турботами про стан Марічки, я взагалі не звертав увагу на себе, хоча йти також було нелегко. На початку льодовика ми догнали велику групу німців, вдягнули кішки і зв’язались мотузкою. По льодовику йти стало якось простіше. Ми потрохи набирали висоту, Марічка також добре йшла. Вітер був такий же сильний, але терпіти можна було. За таких умов навіть з’явились думки про підкорення вершини. За деякий час ми зайшли в зону crevases — льодовикових розломів, через які ми проходили наче через лабіринти. Навколо дуже красиво — тріщини, величезні брили льоду, незвичайні бурульки. Але найголовніше — в цих льодових лабіринтах було легко йти, бо вітер стих — льодові стіни обороняли нас від нього. На той час ми піднімались уже досить довго, десь години три. На одній із зупинок я запитав “Яка висота?”, гід відповів — “5400”. Мені здавалось, що набагато вище, бо сил ми вже потратили чимало. А це була лише половина шляху. Вже тут мене почали турбувати сумніви, бо стан Марічки був близький до критичного і подолати ще таку ж частину шляху, яка складніша технічно і де погодні умови значно гірші, виглядало майже нереально. Мої сумніви підтвердились, коли ми вийшли з кревасів на схил не захищений нічим і тут я зрозумів, що мабуть треба буде спускатись вниз. Страшні пориви вітру не давали змоги йти і просто кидали нас на землю. Марічка кілька разів падала на землю і не могла піднятись. Я підійшов до гіда і запитав “Чи далі буде гірше?” Він сказав, що наверху набагато крутіше і вітер буде сильніший, але рішення за нами — ми можемо продовжувати сходження або повертати назад. Зважаючи на стан Марічки, в нас був лише один варіант, тож ми почали спуск. На той час ми вже добряче обмерзли, все наше спорядження та одяг покрились шаром льоду, так що на фото, яке ми зробили перед спуском ми виглядали дуже екстремально. Від холоду затвор фотоапарату до кінця не відкривався Спускаючись, ми зустріли двох німців, з якими познайомились в притулку. Вони трохи відстали, але на відміну від нас, продовжували підйом. Спустились ми відносно швидко. На кішках спускатись по льоду, а потім по замерзлій грязюці з камінням було дуже комфортно і за якихось 1,5 години ми вже були в притулку. Наш гід Серхіо запропонував відразу їхати в Латакунгу, але ми вирішили ще кілька годин поспати, бо були дуже втомлені. Знявши з себе обледенілий одяг, ми залізли в спальники і нарешті заснули. В притулку зробили ще кілька фотографій з обмерзлими нами За кілька годин в притулку лід на нашому наплечнику так і не розтопився Через всі можливі шпарини сніг потрапляв всередину притулку, так що на деяких ліжках зранку вивилось кілька сантиметрів снігу. 30.08. Спуск в Латакунгу. Хоч ми і домовились виїхати в 8 ранку, але забули поставити будильник і проспали аж до 9.40. Розбудив нас один із гідів, який щось голосно говорив по рації. Пізніше ми дізнались, що зі всіх людей, які піднімались цієї ночі, лише четверо осіб з двома гідами піднялись на вершину. Одна з цих зв’язок — німці, яких ми зустріли на спуску. Коли встали, то вони саме повернулись — вигляд в них був такий же, як в нас кілька годин тому — весь одяг обледенілий і страшенно втомлені. Ми їх привітали і запитали “Як було?” Один з них розповів, що був такий вітер, що на вершину вони вилазили на чотирьох, нічого не бачили, дві хвилини на вершині, одне фото і спуск вниз. Але найстрашніше було те, що інша зв’язка, яка піднялась на вершину ще досі не повернулась. Як правило, сходження триває 8-9 годин, а це вже пройшло більше десяти. Ми так і не дізнались чи вони благополучно спустились, але мабуть все закінчилось добре, бо з ними був гід. А ця величезна група німців спустилась ще раніше за нас, тому можна сказати, що після цих двох зв’язок ми піднялись найвище. Після швидкого перекусу, ми зібрали речі і вирушили вниз до автомобіля. Погода, як і раніше, була дуже погана, значно гірша від тієї, що була напередодні, коли ми піднімались. За одну ніч все навколо замело снігом, а видимість не перевищувала 10-20 м. Таке враження, ніби ми потрапили в найгіршу погоду в сеозні. Машина наша також покрилась льодом і довелось зішкрябувати лід з дверей і ручок. Трохи розігріли машину і пошвидше вниз. Вже коли ми спустились до величезного плато, хмари несподівано розійшлись і повністю відкрили постать грізного Котопаксі, який ми так і не змогли підкорити. Ми зупинились, зробили кілька фото, а вже через 10 хвилин вершину вулкану знову затягнуло хмарами і можна було лише уявити “що зараз твориться на вершині” “Как вечным огнем сверкает днем вершина изумрудным льдом, которую ты так и не покорил…” В офісі турфірми ми повернули все спорядження, в магазині навпроти купили пляшку рому і пляшку Кока-коли і вирушили в наш старий-добрий Hotel Central, щоб відпочити». Звичайно, дуже шкода, що ми не змогли піднятися на вершину, адже в нас був лише один шанс. З іншого боку, зважаючи на погодні умови, добре, що ми нічого собі не обморозили і живі-здорові спустились вниз. Та навіть 5400 метрів — чудовий результат. До такої висоти ні я, ні Марічка ніколи в житті не підіймались, а це — майже висота Ельбрусу. Особливої похвали заслуговує Марічка, яка так довго трималась молодцем і чудово справлялася з кішками і льодорубом. Так що, моя дружина крутіша від вас всіх, підкорювачів Говерли і Петроса 🙂

 

 

Сходження на Котопаксі

Навіть не пригадую, коли саме з’явилась ідея сходити на Котопаксі. Мабуть, під час одного з читань путівника Lonely planet, де сходження на будь-яку вершину описується як легка прогулянка, доступна абсолютно для всіх мандрівників. Йдете в турфірму, берете гіда і наступного дня ви на вершині.

Коли ми вперше побачили еквадорські гори, я зрозумів, що хочу спробувати піднятися на Котопаксі. Технічно це зовсім нескладна вершина, але висота в 5897 м наштовхувала на деякі сумніви. Потрібна обов’язкова акліматизація. Вище 5000 м на Котопаксі льодовик, тому потрібне спорядження: кішки, льодоруби, мотузка, системи. Раніше я вже мав досвід деяких сходжень.

В 2006 році я брав участь в пластовій експедиції на Монблан і побував на вершині. Також було кілька зимових вершин на Тянь-Шані по 3-4 тисячі метрів і велика кількість сходжень в зимових Карпатах. В Марічки такого досвіду не було, тож були сумніви як її організм сприймає висоту. Але я чомусь був впевнений в її силах.

Акліматизацію ми пройшли досить таки успішно, сходивши в перші дні в Еквадорі на дві вершини: вулкани Імбабура (4630 м) та Руку Пічінча (4696 м). Жодних проблем з висотою не виникало, гірська хвороба не спостерігалась ні в мене, ні в Марічки.

Під час перебування в Кіто ми дізнались, що наші швейцарські друзі (хлопець з дівчиною) замовили собі 3-денний тур зі сходженням на Котопаксі. Після їхнього сходження ми зустрілись, щоб дізнатись більше інформації. Вони були дуже втомлені, але щасливі, бо таки побували на вершині. Розповідали, що погода була не дуже хорошою, але судячи з фоток, погода була ще дуже навіть сприятливою. От тільки ціна, яку вони заплатили за тур — $250 з особи нам не дуже підходила. Тому ми поїхали в містечко Латакунга, яке знаходиться неподалік від національного парку Котопаксі і вважається найкращим відправним пунктом для сходжень.

Спершу ми навіть планували самостійно зробити сходження. Взяти напрокат спорядження і поїхати до базового табору. Але тут виявились деякі труднощі, адже громадського транспорту до національного парку немає, лише оренда джипа, прокат спорядження також виходив не надто дешевим. Тож після недовгих роздумів ми вирішили скористатися послугами турфірм. Два дні пошуків серед десятка турагенцій привели нас до контори під назвою Volcan Route. Початкова ціна 2-денного туру на Котопаксі була $160 з особи, але ми вторгували по $10, тож вийшло $300 за двох. В цю суму входили: вартість транспорту, вхід в національний парк, ночівля в притулку на 4800 м, послуги англомовного гіда (один гід може вести максимум двох осіб), харчування, прокат спорядження та інші можливі витрати. На все-про все 2 дні. В Європі за такі послуги зняли б в 5 разів більшу суму, бо французькі чи швейцарські гіди — ой, які дорогі. Забігаючи наперед скажу, що жодних зауважень до роботи гіда та турагенції не було. Практично все, що обіцяли, все виконали. Бо деякі турфірми халявлять, економлячи на харчуванні або пропонуючи старе спорядження. Так само гіди не до кінця виконують свою роботу, повертаючи назад за кількасот метрів від вершини, якщо ви не вклались в часові рамки. Протягом всієї подорожі я вів щоденник, а про сходження на Котопаксі писав особливо докладно, адже не кожного дня доводиться бувати на висоті вище 5 000 м, тому тут і надалі цитати зі щоденника.  “29.08. Початок сходження 7.30. Підйом, вмивання, збирання речей. Заодно ми виписались з готелю і залишили частину речей в готелі. За дві ночі і сніданок заплатили $33 8.45. Погода надворі не надто хороша — небо затягнуте хмарами і час від часу падає дощ, видимість дуже погана. Ми вирушаємо в китайський ресторан, щоб добре поснідати, але він виявився закритим. На наше щастя, відразу поруч був відчинений невеличкий місцевий ресторан, простий і без понтів. Сніданок — $2 Спочатку нам принесли булочку і горнятко з молоком. Ми подумали: “Невже це все?” Потім нам донесли ще дві тарілки з рисом, куркою і салатом. Цього вже було достатньо, але це ще не все. Наш “легкий” сніданок ще включав яєшню і ожиновий сік. Це вже взагалі було шикарно. Ми ситі і щасливі пішли в офіс турфірми. 9.15. Офіс уже відкритий. Ми залишили ноутбук та інші цінні речі і пішли ще в сусідній магазин докупити булочок і води. Поки ми це робили, прийшов власник і сказав, що ми повинні заплатити всю суму. Я пробував дискутувати на цю тему, мовляв, заплатимо частину зараз, а частину потім, але він навідріз відмовився, тож довелось заплатити. (Напередодні ми заплатили завдаток $40, а також підібрали все необхідне спорядження) 9.45. З’явився наш гід Серхіо. Молодий такий, невисокий і дуже веселий. Ми завантажили речі в машину і поїхали. Погода ніби трохи покращилась, але все одно небо було затягнуто хмарами і Котопаксі не видно взагалі. 10.15. Перша зупинка біля величезного каменя, який залишився на цьому місці після серйозного виверження вулкану Котопаксі в 1897 році. Відстань до вулкану — 50 км. Лише можна уявити якої сили було виверження. Ми з Серхіо навіть залізли на цю глибу. По дорозі Cерхіо розказав, що побував на багатьох вершинах в Еквадорі і Перу, і навіть був на Аконкагуа. Йому 26 років, але на вершині Котопаксі був вже з сотню разів, тому жодних сумнівів щодо професійності. Ще в нього 2 брати і 4 сестри. Ми навіть заїхали до нього додому, в село перед Котопаксі під назвою Санта-Марія Наш гід Серхіо 11.00. Зупинка на в’їзді в національний парк Котопаксі. Висота 3200 м. Серхіо пішов вирішувати питання в’їзду, а ми зробили кілька фотографій. Погода досі незрозуміла — з одного боку видно блакитне небо, а з іншого — там де Котопаксі — все небо застелене хмарами. Час від часу вітер відганяє хмари і можна побачити обриси Гори. 11.30. Чергова зупинка на висоті 3600 м. Але перед тим ми проїжджали через залізничний переїзд. Виявляється в Еквадорі є залізниця! Мало того, нам навіть пощастило побачити цей потяг! Це такий нещасний один вагон, більше схожий на наш трамвай. На 3600 м знаходиться музей, але побачити його нам не вдалось, бо він був зачинений. Зате побачили каньйон поруч. А ще нарешті спробували чаю з коки за $1. Я пив його і вже відчував, як мене починає гребти, але потім прочитав на коробці, що він не містить наркотиків і весь ефект плацебо пішов коту під хвіст. Тут, на 3600 погода стала набагато прохолоднішою і чим ближче ми під’їжджали до Котопаксі, тим холодніше ставало. Тут ми вдягнули всі наші речі, які взяли напрокат — дві пари штанів, альпіністичні черевики, полари і куртки. 11.50. Ще одна зупика на озері Laguna Lampiopungo. А це вже висота 3830 м. Виходиш з машини — надворі мєрзкий холод і січе дощ. Ми робимо одну фотку і їдемо далі. В цьому місці не було особливих підйомів і рельєф нагадував якесь плато, по якому петляє дорога, яка згодом почала підніматися круто вгору до нашої останньої зупинки. 12.40. Парковка машини на висоті 4600 м. Не знаю, чи є ще вищий паркінг. З цього місця дуже добре видно жовтий дах притулку і де-не-де видніються шматки снігу на землі. Збираємо речі, виходимо з машини. Надворі жахливий холод і мете мокрий сніг. Починаємо підйом. Дуже повільно, аж надто повільно, крок за кроком піднімаємось догори. Саме такий темп є найкращим для набору висоти. Вже зараз трохи відчувається нестача кисню, але загалом самопочуття чудове. Вибраний нашим гідом темп дає достатньо часу, щоб робити фотографії і не відставати. Навколишні ландшафти нагадують марсіанські — навколо червона земля, чорне каміння, шматки льоду та снігу. 13.20. За якихось 40 хвилин ми піднімаємось до притулку Refugio Jose Rinas. А це вже висота 4810 м — метр в метр з висотою Монблану, от тільки умови суттєво відрізняються від альпійських. Хоч погода і не дуже, та бувало і гірше. В притулку скидаємо наші речі і готуємось до обіду. Refugio це досить таки велика двоповерхова будівля. На першому поверсі знаходиться велика їдальня з двома кухнями, на другому — двоповерхові нари. Вартість проживання (койко-місце на матрасі) — близько $20 за ніч. Тут дуже холодно, адже немає жодного опалення, тому обов’язково потрібні спальники. Туалети знаходяться назовні, але це окремі будівлі, тому справляти потребу на вулиці не доводиться. 13.40. Обід. Наш гід Серхіо почастував нас гарячим супом, бутербродами з сиром і ковбасою, бутербродами з варенням та гарячим чаєм. Чесно кажучи, ми після сніданку були ще не дуже голодні, тому обжерлися цим обідом. 14.15. Вдягаємо бахіли, беремо льодоруби і кішки, натягуємо окуляри, шапки і вирушаємо до льодовика, щоб вчитися користуватися льодовим обладнанням. Погода надворі дуже погана — сильний вітер і сніг, але нас це не зупиняє і десь півгодини ми повземо до льодовика, який починається на висоті 5000 м. Тут вдягаємо кішки і пробуємо йти вверх, вниз, вбік, розвертатись, страхуватись льодорубом. Марічка спочатку боїться, але потім все починає виходити. Я також з радістю згадав, вже забуті навики 6-річної давності. Наостанок ми навіть пробуємо полазити по вертикальній стінці висотою 3 м. Мене це дуже вперло. Робимо кілька фоток і вниз. 15.50. Вільний час, протягом якого я пишу це все. Ми п’єм чай, вчимо іспанську і читаємо путівник. 17.30. Наш гід забабахав нам афігенну вечерю — спагетті з соусом із курки. Коли ще можна з’їсти таку смакоту на 4800 м? Потім ще навіть був десерт. Ми понаїдались так, що ледве встали з-за столу. 18.00. Початок сну. Крім нас в притулку було ще десь з 20 осіб, в основному німці. Частина з них також збиралась на сходження. Тож з 18 до 19 години всі влягались. Але за шість годин сну нормально виспатись не вдалось. Взагалі це важко назвати сном. За стіною було чутно як страшно гуде вітер і цей вітер постійно наганяв тривожні думки: “Якщо на 4800 так дме, то що тоді на 5900???” Так що майже весь сонний час пройшов в якихось різних думках, час від часу дрімаючи.

Південна Америка. Мрії збуваються. Частина 2

Їжа

Південноамериканська кухня смачна і дуже поживна. В кожному регіоні була змога спробувати якісь особливі страви, характерні лише для цієї місцевості. Але часто доводилось харчуватись досить одноманітно — рис і курка, ще боби і виняткова гидота — смажені банани. Як правило, в кожному ресторані було menu del dia (меню дня), куди входив повноцінний обід за дуже хорошу ціну. Такого меню нам вистачало на двох. А в Бразилії їжа продається на вагу, тому не варто в ресторанах лякатися цін, бо це ціна за кілограм і таку порцію з’їсти одній людині дуже складно Особливо радувала нас надмірна кількість морепродуктів. 

Майже в кожній країні цей вид їжі можна без проблем замовити у будь-якому ресторані. Та й спеціалізовані рибні ресторани “севічерії” траплялись дуже часто. В кожному з таких ресторанів можна замовити щось подібне на це.

На озері Тітікака надзвичайно смачна і дешева форель. Тарілка такої смакоти під назвою trucha frita на болівійському боці набільшого високогірного озера коштує $3.

Всюди дуже багато фруктів, а Колумбія — це справжній фруктовий рай

Хоча Еквадор також не гірший В

Еквадорі та Перу дуже популярна страва під назвою cuy. Це ніщо інше, як морська свинка, оцей звір, який і не морський, і не свиня, і який продається в наших магазинах домашніх тваринок. Тут їх вирощують до розмірів середнього кроля

А потім успішно поїдають. Важливо, щоб були кігті та зуби — це єдиний доказ, що перед вами морська свинка, а не щур. Виглядає ця страва так.  З екзотики ще можна спробувати м’ясо лами чи альпаки, але ми його так і не спробували.

Ucrania

Саме так звучить назва нашої країни іспанською. Кожного разу коли ми промовляли це слово, то доводилось спостерігати різні стани “нєдоумєнія” на обличчі місцевого населення. Частина взагалі не мала поняття де це, ще частина думала, що в нас цілий рік зима і дуже дивувались, коли ми розказували, що в Україні зараз тепліше, ніж тут. Але загалом всі добре ставляться і думають, що Україна це десь приблизно така ж крута країна, як Німеччина. Наївні…

“Русскіє турісти”

Існують ще місця на земній кулі, де нога російськомовного туриста ступає дуже рідко. Одне з таких місць — Південна Америка. За весь час подорожі ми зустріли двох російськомовних осіб, та й ті вже довгий час не живуть в Росії, а мешкають постійно в Штатах. Натомість в Південній Америці є ізраїльські туристи. Повірте, що молоді демобілізовані ізраїльські військові нічим не гірше зло за “русского туріста”. Окрім громадян держави Ізраїль нам ще дуже часто траплялись німці та швейцарці. Настільки часто, що часами Марічка частіше розмовляла німецькою, ніж іспанською. З однією такою парою зі Швейцарії ми потоваришували і кілька разів перетинались, так як наші маршрути довгий час співпадали.

Алкоголь та наркотики

Скажу відразу — кокаїн ми не пробували. “От лохи” — подумаєте ви і, мабуть, будете праві. Але ми не особливо займались пошуками заборонених речовин, тому так і вийшло, що кокс нас обминув, як і інше зло. Зате ми жували коку. Купити її можна в Перу та Болівії так само легко, як в нас тютюн.

Ефект трохи дивний — заніміває рот і ніби помагає при гірській хворобі, але насправді — гидота-гидотою. Про жоден наркотичний ефект не може бути й мови, не існує наркотиків за $1,5

З алкоголем проблем не було жодних. Напій мандрівки — ром, а саме коктейль Cuba libre. Купуєте півлітрову кока-колу чи пепсі, половину випиваєте або виливаєте, доливаєте рому, коктейль готовий. Тепер будь-яка нудна прогулянка по найнуднішому місту з найнуднішою архітектурою набирає зовсім інших барв, ви легко йдете на контакт з людьми навіть без знання мови, а про ваші пригоди потім складають легенди. Процес приготування Cuba Libre

Пиво в Південній Америці досить дороге — від 2-3 доларів за пляшку. Починаючи з Еквадору пиво подавалось в пляшках нормальної ємкості — 0,6 — 1 л, що не могло не радувати. Болівійське пиво Cordillera

Через величезну кількість німців дуже смачне пиво в Парагваї. Навіть назви пива відповідні і етнічний німець на фоні

Непогане пиво в Панамі, тільки більшої пляшки, ніж 0,33 не знайдеш

Також в Південній Америці є свої місцеві особливі алкогольні напої, які зустрічаються лише там. Одним з таких напоїв є чіча. Ми її пробували кілька разів в Колумбії і Перу. Буває алкогольна і безалкогольна чіча. Головним інгредієнтом, з якого виготовляють чічу є маїс (кукурудза по-нашому). Вже по приїзду в Україну ми дізналися, що процес виготовлення цього напою дуже цікавий. Спеціально навчені люди, щоб розчепити крохмаль, який є в насінні, пережовують маїс у власному роті, роблять невеличкі кульки, а потім випльовують їх назад. Смачного!

Природа

Це одна із найважливіших причин, щоб їхати сюди, бо настільки красивих місць не так багато на нашій планеті. Та що тут розказувати, дивіться фотографії. Гори, моря, Тихий океан, пляжі, джунглі, річки, каньйони, водоспади, пустелі, оазиси, вулкани, озера, острови, підводний світ — всю цю красу ми бачили на власні очі

 

І якщо в вас виникне бажання чи буде можливість поїхати в Південну Америку — не зволікайте і не сумнівайтесь, ви не шкодуватимете про жоден проведений день і про жоден витрачений долар на цьому материку. Якщо у вас виникнуть запитання — звертайтесь, з радістю допоможемо і відповімо.  Далі буде…

Південна Америка. Мрії збуваються. Частина перша

Якщо ви ще не чули, то зовсім недавно ми повернулись з Південної Америки. Їздили ми туди вдвох разом з дружиною  в липні-жовтні 2012 року. Мандрівка мрії, мандрівка життя, найкраще, що траплялося в нашому житті… Можна називати те, що сталось багатьма епітетами і словами, але це справді так і, мабуть, нескоро вдасться повторити щось подібне. Майже три місяці безперервних подорожей по материку, про який я мріяв останні шість років. Південна Америка… Стільки чуток та легенд ходить про цю землю і повірте, вони небезпідставні. Південна Америка не залишить ніколи вас байдужими, а побувавши один раз, ви, скоріш за все, захочете повернутися сюди знову. Зараз дуже важко це все зібрати в одну купу, тому що дуже багато вражень, багато історій, про які хочеться не забути розповісти. Водночас хочеться допомогти комусь, хто буде подорожувати колись цими землями і якнайбільше подати інформації для українських мандрівників. Отож про все по порядку.

Маршрут Панама-Колумбія-Еквадор-Перу-Болівія-Парагвай-Аргентина-Бразилія Загалом — 8 країн і дофіга тисяч кілометрів (ніяк не можу порахувати) Ось так виглядав маршрут нашої мандрівки

 

Дати мандрівки

23 липня-14 жовтня 2012 року. 83 дні (неповних три місяці) — це дуже мало часу на таку відстань і на таку кількість країн. Майже половину часу ми провели в двох країнах — Еквадорі (17 днів) та Перу (19 днів), трохи менше в Болівії, Колумбії та Панамі. Ще в трьох країнах ми взагалі були по кілька днів: Парагвай — 4 дні, Бразилія — 3 дні, Аргентина — 1 день. Чому так? Ми занадто довго були в Еквадорі і Перу, тому останні дні дуже швидко пересувались і мало затримувались в містах. Але про це звісно ж не шкодуємо. Дуже хотілось довше побути в Аргентині, але ніяк не виходило з часом. І зважаючи на дороговизну Бразилії ми намагались якнайменше бути в цій країні.

Планування поїздки

Якогось детального плану ніколи не існувало. Була мрія побачити Південну Америку. Хотілось побачити Мачу-Пікчу, яке ми так і не побачили. Згодом захотілось полазити по еквадорських горах. Всі інші місця виникали спонтанно під час поїздки, так само виникав і маршрут. Тобто була відправна і фінішна точка — все інше суцільна імпровізація. Саме в цьому і полягає перевага самостійних подорожей на відміну від готових турів агенцій. Ти ніколи не знаєш де будеш завтра чи за тиждень, чи за місяць. Найперше з чого я почав планування поїздки це авіаквитки. Першим ділом ми вибрали відправну точку — Панаму. Причина банальна — саме туди були найдешевші квитки для Марічки з Європи — близько $800 в один бік за маршрутом Франкфурт-Панама. Я летів зі Штатів. Квиток зі США до Панами майже ніколи не змінюється в ціні і обійшовся мені в $250. Слід сказати, що рішення летіти в Панаму згодом виявилось дуже економічно невигідним, тому що вибратися з Панами в Колумбію не так то й просто і дуже дорого, тож вартість перельоту і перебування в Панамі набагато перевершила зекономлену різницю. Фінішною точкою нашої поїздки мав стати Буенос-Айрес, але з цього міста квитки були надто дорогі, тому довелось змінити пункт вильоту на Ріо-де-Жанейро — теж непоганий варіант. Квитки за маршрутом Ріо-Франкфурт обійшлись нам по $550 кожен. Це повна халява, зважаючи на ціну та відстань. Такі хороші ціни на авіаквитки в Південну Америку пропонує авіакомпанія Condor, яка є крилом Люфтганзи. Чув також, що непогані ціни можна знайти на іспанських та португальських авіалініях. Шукайте і знайдете

Візи

З восьми країн, які ми відвідали, візи для українців потрібні лише в Колумбію та в Болівію. Всі інші безвізові. Але безвізовість країни не означає, що вас так легко впустять в цю країну. Наприклад, при в’їзді в Панамі потрібно показати квиток, що засвідчить ваш виїзд з цієї країни (зворотній або в сусідню країну). В інших країнах нічого показувати не потрібно, принаймні в нас ніхто нічого не питав. Колумбійську візу ми робили в Панамі. Коштувало це задоволення $95 з особи і ще багато різних документів — бронювання готелю, бронювання авіаквитків, лист-прохання та різні копії. Йдучи в консульство південноамериканських країн будьте готові до того, що крім іспанської іншою мовою тут ніхто не спілкується. Візу роблять досить швидко — на наступний день вона готова. Ось так виглядає колумбійська віза.

Болівійську візу ми робили в прикордонному перуанському містечку Пуно. Віза для українців безкоштовна, але потрібні деякі документи — бронювання готелів та квитків. Також дядько, який приймав документи просив довідку про щеплення від жовтої лихоманки, але в нас такої не виявилось, тому він сказав, що й без цього можна. На наше велике прохання візу зробили за кілька годин. Виглядає вона як великий штамп.

Щеплення та страхування

Жодного щеплення, як і страхування, ми не робили. Але якщо ви плануєте їхати в джунглі Амазонії, то радимо вам пройти курс щеплень від жовтої лихоманки і малярії, щоб чого не підхопити. Хоча це все на ваш страх і ризик.

Клімат та високогір’я

В цей період в Південній Америці була зима та початок весни, але це ніяк  не відображається на погоді, тому що в тих широтах вона майже однакова цілий рік і повірте там зовсім не спекотно, хоча до екватора — рукою подати. Причиною цьому абсолютна висота території. В Болівії, Еквадорі та Колумбії знаходяться три найвисокогірніші столиці світу. Тільки уявість собі, що висота болівійської столиці Ла-Пас (на фото) — 3660 м над рівнем моря! Значну частину подорожі ми провели на висоті більше 2500 метрів, але жодного дискомфорту чи проявів гірської хвороби не відчували, тому що набирали висоту поступово, а після кількох акліматизаційних сходжень на вершини вище 4500 м в нас була вже чудова форма для сходження на будь-які вершини.

Гроші

Грошей треба багато. Південна Америка зовсім недешева і виною тому, мабуть, американські туристи, які розбалували місцеве населення. Тому якщо ви розраховуєте на індійські ціни — forget it! Південна Америка за цінами приблизно як Україна (можливо житло трохи дешевше), а деякі з країн нічим не поступаються європейським цінам. Орієнтовні підрахунки витрат після закінчення мандрівки склали $8000 (разом з авіаквитками), що по суті не так і багато для майже трьох місяців подорожей двох людей. В середньому це виходить по $70 на двох в день. Багато грошей йде на різні вхідні квитки, де ми постійно торгувались і впарювали свої студентські (які ніколи не зашкодять). Наприклад на водоспади Ігуасу вхід коштує 26 баксів, на Мачу-Пікчу — близько 50, а таких місць, які треба обов’язково побачити — ой, як багато. Хоча є й приємні безкоштовні винятки, які нічим не гірші за розкручені попсові місця. Про них розповім колись згодом. Також ми багато потратили на різні activities, як от сходження на Котопаксі, дайвінг, скелелазіння, сендбордінг. Воно хоч і коштує трохи грошей, але й вартує того, бо враження неймовірні. Спочатку ми не дуже економили, тому велика частина грошей була потрачена в Панамі і Колумбії. Та в процесі довелось значно скоротити бюджет і вибирати найбільш економні готелі, найдешевшу їжу і тд. Найдорожчою країною виявилась Бразилія, трохи дешевші за неї — Панама та Колумбія, найдешевша — Болівія. Інші країни приблизно на одному рівні. Про Аргентину важко щось сказати, бо ми були лише один день в туристичному місці, але це також недешева країна. В Еквадорі та Панамі місцева валюта це американський долар — дуже зручно, в усіх інших є свої грошові знаки —  в Колумбії та Аргентині — песо, в Перу — нуево соль, в Болівії — болівіани, в Парагваї — гуарані, в Бразилії — реали.  Частину грошей ми брали готівкою, але більшу частину зберігали на картці, з якої час від часу знімали потрібні суми. Банкомати є всюди, навіть в найменших містах. Обмінники теж достатньо популярні

Транспорт

Виключну більшість шляху ми проїхали на автобусах і це найбільш дешевий спосіб подорожей по Південній Америці. Інколи в автобусах ми проводили дуже багато часу. Наприклад, з Фоз-ду-Ігуасу до Ріо-де-Жанейро ми їхали 25 годин, з Болівії в Парагвай — 23 години. Деколи автобуси були дуже комфортними, як наприклад в Перу, інколи про комфорт можна було лише мріяти. Дуже часто в автобусах показують фільми, як правило погані фільми, наприклад фільм з Жан-Клодом Ван-Дамом в головній ролі, про який ви навіть не здогадувались. Майже завжди в автобусах грає музика — іспаномовна музика, голосна і запальна. Тепер про подорожі автобусами ми знаємо майже все. З Панами до Колумбії нам довелось летіти літаком, тому що наземний шлях надто небезпечний, щоб туди ходив хтось крім контрабандистів та наркоторговців. Можна було добиратись приватною яхтою в Колумбію, але це довго і дорожче, ніж літаком. Одного разу в Колумбії ми ще раз летіли літаком — з Картахени до Медеїну. Все через те, що авіаквитки були дешевшими за квитки на автобус. Іноді й таке буває. Автостоп загалом реальний, але якось бажання стопити не надто виникало (мабуть вже старий став:). Та й часто ми брали квитки на нічні автобуси, щоб зекономити на готелі і мати вільний від переїздів день. Потяги в Південній Америці дуже рідкісне і дуже дороге явище. Ми ними не користувались.

Житло

Майже завжди ми ночували в бюджетних готелях. Як правило, двомісний номер — це найбільш оптимальний і по ціні, і по якості. Нам пощастило, що ми були в “несезон” тому навіть була можливість торгуватись за ціну. Найдешевший готель був в Болівії $8 за ніч в двомісному номері, найдорожчий в Панамі — $30. Середня ціна південноамериканських готелів — $12-20. Ось такий номер з балконом та виглядом на центральну площу міста Отавало в Еквадорі обійшовся нам в $15 В великих містах ми намагались використовувати couchsurfing, але вписатись вийшло лише в Кіто, в Лімі та в Ріо-де-Жанейро. Що цікаво, в Кіто нас запросив до себе один німець Джуліан, який рік тому ночував в мене у Львові. Неймовірна історія, тепер він наш хороший друг. Крім того, у нас був легкий намет, куплений за 23 євро в будівельному супермаркеті, в якому ми ночували за весь час може десять ночей. Після кожної ночівлі ми домовлялись, що викинемо його, але в результаті привезли з собою додому

Наш намет на березі Карибського моря

Наш намет на березі озера Тітікака на висоті 3820 м

Наш намет в містечку Самаіпата (Болівія) — місця бойової слави Че Геварри

Зв’язок та інтернет Жодних проблем з цим не виникало. З собою в нас був ноутбук та айфон з українським номером. Безкоштовний вай-фай був майже в кожному готелі протягом всієї подорожі, роумінг також працював завжди, але телефоном ми користувались нечасто. До речі, розетки в Південній Америці такі ж як в Штатах, тому треба брати з собою перехідники В деяких містах безкоштовний безпровідний інтернет був прямо на вулиці.

Безпека

Найголовнішим здобутком нашої подорожі вважаю те, що за майже три місяці з нами не сталось жодних неприємностей, ми не хворіли (серйозно), нас не били, не грабували і не розводили на гроші. Ми рідко переплачували, тому що перевіряли ціни і торгувались, а якщо й переплачували за щось, то це були незначні суми. Південна Америка “славиться” своїми чутками про пограбованих туристів. Але в тому й справа, що це лише чутки. І процент пограбованих чи розведених туристів нікчемно малий. Адже мало хто напише у відгуках, що все було чудово. А от якщо стається щось погане, то про це трублять у всі інтернети. Злочинність у Південній Америці не вища, ніж в Україні (інколи мені здається, що Україна більш небезпечна для іноземців) і тут діють ті ж елементарні правила безпеки, що й в інших країнах — не гуляйте в темну пору доби по безлюдних місцях, не показуйте великі суми грошей, слідкуйте за своїми речима, будьте доброзичливими і нічого поганого з вами не трапиться. Найбільш небезпечними є великі міста, тут особливо треба бути обережним в громадському транспорті та поблизу автовокзалів, не варто спілкуватись з підозрілими людьми чи йти з ними кудись. Але водночас не треба вже бути аж занадто закритим до людей. Південноамериканці, з якої країни б вони не були дуже доброзичливі і товариські, тому не втрачайте можливості з ними поспілкуватись. Говорячи про безпеку, мушу зізнатись, що кілька разів я становив більшу небезпеку для місцевого населення, ніж воно для нас. Одного разу нам подали недоварену курку, а в іншому випадку водій забув нас попередити про зупинку і висадив 5 км за містом. Тоді у мене вже нерви не витримували і я був готовий когось вбити. На щастя, все закінчувалось без наслідків. Ще кілька разів у нас були проблеми зі шлунком, але це ставалось лише два рази і кожного разу від однієї і тієї ж страви під назвою севіче — це сира риба і морепродукти мариновані в лимонному соці та цибулі. Надзвичайно смачна штука, але для наших шлунків протипоказана.

Люди

Не буду розповідати про демографічний склад і всі національності, які є в Південній Америці. Та, повірте, що населення на цьому материку дуже колоритне. Особливо цікаве індіанське населення, яке досі розмовляє своїми мовами, як от кечуа, аймарі чи гуарані. Кожного дня жінки одягають національні костюми, які дуже яскраві та часто схожі на українські. Еквадор

Перу

Болівія Панама

А ось ці яскраві жіночки — це представниці індіанської народності Куна, яка живе на островах в Карибському морі. Їх ми сфотографували в аеропорту Панами. На ногах в них можна побачити прикраси з бісеру, а в носі у кожної була сережка.

Як я вже писав, люди в більшості дуже привітні та добрі. Це справді так. Місцевим дуже цікаві туристи, тому приготуйтесь до постійної уваги до вашої персони. Кілька разів нас просили сфотографуватися, особливо школярі люблять цю справу. Тому деколи доводилось попрацювати “абізянкою”, позуючи всім охочим.

Дуже цікаві місцеві ринки, де можна купити славнозвісні вироби з шерсті лами чи альпаки. Один з найкращих таких ринків був в еквадорському Отавало, але про нього якось окремо треба розповісти

Іспанська мова

Думаєте, англійська — мова міжнародного спілкування? Тільки не в Південній Америці. Свій багатий словниковий запас англійської та британський акцент можна засунути куди подалі. Виключно іспанська мова. Незалежно, чи це власник турфірми, чи продавець в магазині, чи індіанець кечуа, чи тьотя з ресепшену 5-зіркового готелю, чи навіть працівник консульства. Ніхто з вами не буде розмовляти англійською, бо її ніхто ніколи не вчив. Тому перед поїздкою в будь-яку з країн Південної Америки обов’язково вивчіть хоча б основні фрази іспанською, інакше доведеться дуже важко. А якщо ви вільно розмовляєте іспанською — перед вами відкриваються чудові перспективи інтеграції з місцевим населенням. Ми іспанської не вчили, але на щастя, в нас був самовчитель і ще Phrase book від Lonely planet, які нас дуже виручали. Тож за місяць подорожі ми вже нормально давали собі раду в іспанській і навіть могли торгувались чи обговорити політичну ситуацію на Близькому Сході 🙂  Більшість занять з іспанської ми проводили в автобусах.

Путівники

В подорожі ми постійно використовували путівники Lonely planet. Знаю про неоднозначне ставлення до серії цих путівників, але інколи вони нас справді рятували. Дуже зручно, що там є карти і навіть приїхавши в місто посеред ночі у вас завжди є під руками потрібна інформація.  В нас був один великий путівник South America on shoestring, правда німецькою мовою, бо його купила Марічка. Не надто вдалиий вибір для такої подорожі, бо книжка дуже велика, а інформація аж надто узагальнена. Ще в нас були окремі путівники по Еквадору і Перу, і вони себе повністю виправдали, бо ми найбільше часу провели саме в цих двох країнах. Самі розумієте, якщо брати путівники по всіх країнах, то це буде кілька зайвих кілограмів вантажу, тому є сенс використовувати путівники в електронному вигляді, скачати кожен з яких не складає жодної проблеми. Час від часу ми почитували електронну версію книжки широко відомого автора в вузьких колах Максима Кідрука під назвою “Подорож на пуп Землі”. Просто, щоби поржать. Автор три роки тому частково їздив тим же маршрутом, що й ми, і кожного разу перебуваючи в тих же місцях, ми дивувались такому яскравому (мало не епічному) опису цілком звичайних речей, як наприклад перетин кордону. Практично застосовувати його писанину категорично протипоказано. І взагалі, це книжка для людей, які ніколи не потраплять в Південну Америку, тому що кожна розповідь — це історія, зміст якої зводиться до одного речення: “Дивіться, яку дурницю ми утнули цього разу, або як ми вкотре затупили”. Дія цього всього відбувається в Південній Америці, тому це може бути цікаво. Та насправді смішно читати, як дорослий чоловік героїзує свої безглузді вчинки. Як, для прикладу, можна було без акліматизації та в шортах пертись до базового табору вулкану Котопаксі на 4800 м? Межа між героїзмом та дурістю дуже вузька і автор не втомлюється її переходити, беручи то череп з давнього поховання, то купуючи пляшку води за $10. Fail, одним словом

 

Продовження розповіді тут

 

Про Індію. Частина четверта. Гоа-2

День 5. З самого ранку вирушаємо до довгожданного водоспаду. По дорозі зустрічаємо слонів. ААааааа, це перші слони, яких ми зустріли в Індії! Правда, належать вони якимось злим людям, які їх жорстоко б’ють і не дозволяють нам фотографувати

Але ми все ж таки сфоткали їх

Нарешті доїжджаємо до водоспадів. Тільки до них веде ще довга грунтова дорога через джунглі із кількома водними перешкодами. Ми пробуємо їхати самотужки, але під’їхавши до першої річки, розуміємо, що цей водний бар’єр наші мапєди не подолають.

Вертаємось назад, паркуємо наші байки і записуємось на джип-тур, заплативши по 300 рупій (майже 50 грн) з особи за місце в джипі.

Наш водій Матеуш (ім’я теж родом з колоніального минулого) по дорозі розповідає про нелегке життя в селі біля
водоспаду. Працювати доводиться лише 4 місяці в році, а решту — доводиться сидіти в хаті через сезон дощів. От така-от халепа…

Після кількох десятків кілометрів через джунглі…

…кількох водних перешкод,

та ще деяких факапів…

ми нарешті доїжджаємо до місця призначення — водоспаду Дудхсагар, що з маратхі означає “море молока”

Нас відразу зустрічають мавпи,

…яких заборонено годувати, але всі чомусь годують

За кілька десятків метрів нам відкривається вид на красень-водоспад, який із загальною висотою падіння води 310 м займає четверте місце в Індії.

Десь на середині водоспаду проходить залізна дорога, де регулярно їздить потяг

Тут дуже гарно і дуже приємно після морської солоної води залізти в холоднючу прісну.

З мінусів водоспаду хіба таке…

але плюсів теж вистачає

Загалом, водоспад справив дуже хороше враження і вартує бути побаченим.

Досхочу накупавшись та настрибавшись в прісній воді, ми поїхали швиденько назад. По дорозі махаємо слонам, які уже відпрацювали свою артистичну програму з туристами і тепер використовуються як робоча сила 🙁

В цей день повертаємось назад, в Арамболь, п’єм-гуляєм, шатаємся п’яні по пляжу, граєм в покер з чернівецькими друзями.

День 6. Останній повноцінний день ми присвятили пляжному відпочинку і на мопедах об’їздили кілька пляжів.

Чогось екстраординарного не відбувалось, але із цікавого побаченого:

— тьотя з нереальною кількістю пірсінгу

— чувак, який робить спеціальні жувальні суміші на основі бетеля — тонізуючої рослини. Ця суміш призначена для того, щоб втамувати спрагу і взбадрітса. Жують всі поголовно. Єдина проблема, що її не ковтають, а випльовують, тому людні місця запльовані червоною слиною (через специфічний складник) і нерідко можна навіть побачити вивіски із забороною плювати “No spitting!”

— утамльонний солнцем

Ввечері милуємось останнім заходом сонця на Гоа…

робим оригінальні і мегакреативні фотки на згадку

…останній раз купаємось в морі і випиваєм останню пляшку рому на Гоа. Завтра в путь!

День 7. В обід літак до Делі. Вирішили зекономити — з самого ранку друзяки довезли нас на мопедах до першого великого міста Мапуса і звідти ми добрались в аеропорт громадським транспортом. Справді виходить економніше. Для цього треба доїхати до міста Васко да Гама (саме тут висадився одноіменний португалець), а звідти міським автобусом до аеропорту. Останні години на Гоа… Ех, тут справді чудово! А ми були так мало. Наступного разу треба буде на довше приїхати, хоча б на місяць. Бувай, Гоа! Нам було з тобою добре! А далі літак, і нас нарешті чекає Делі, Варанасі, Агра… Real India!

To be continued…

 

Про Індію. Частина четверта. Гоа

За цими посиланнями можна почитати попередні розповіді про Індію:
Про Індію. Частина перша
Про Індію. Частина друга. Гульмарг
Про Індію. Частина третя. Катання в Гульмаргу і місто Шрінагар

Чесно кажучи, до поїздки в Гоа я дуже скептично ставився до цього місця через його надмірну розрекламованість і попсовість, але після відвідин я кардинально змінив свою думку щодо Гоа. Тепер я розумію чому всі сюди їдуть і залишаються надовго. Це справді чудове місце і хоча б раз в житті тут варто побувати. 

День 1 (16.02). Прилетіли ми в штат Гоа пізно ввечері літаком авіакомпанії Spicejet. Переліт займає десь 2,5 години, а це відстань немаленька, десь як з Києва до Лондона. За порадами наших чернівецьких друзів з Гульмаргу ми вирішили їхати на північ штату, в містечко Арамболь. Саме в Арамболі ми й домовились зустрітись з ними. Найпростіший спосіб добирання з аеропорту — це звичайно таксі. Можна й рейсовими автобусами, але оскільки прилетіли ми пізно, то вибору у нас не було. На щастя, нам вдалось познайомитись з якоюсь французькою парою, яка теж їхала в Арамболь і таким чином ми поділили наше таксі на чотирьох осіб. Ще по дорозі ми прихопили по кілька пляшок пива і вже тоді здивувались наскільки тут дешевий алкоголь.

Далі були пошуки житла. Знову ж таки через те, що надворі вже була пізня ніч, десь година перша ночі, то з горем пополам ми знайшли якийсь готельчик, де нам запропонували номер за 300 рупій ($6 (шість доларів за двох!)) за ніч. Ми подумали, що на одну ніч цього буде достатньо, а наступного дня знайдемо щось краще. Але як виявилось потім, сенсу міняти житло не було і ми прожили в цьому номері 5 ночей. А останню ніч ми ще й ночували в такому-от бунгало, за ту ж ціну.

Закінчуючи тему житла в Арамболі, то тут все житло приблизно на одному рівні за комфортом та ціною. Вартість приблизно, як я й писав — 5-6 баксів за ніч за двохмісний номер, що на наші гроші взагалі смішно — 25 гривень з людини. За ці гроші вам запропонують або номер в дво-триповерховому котеджі, або ціле бунгало. Умови і там, і там приблизно однакові — ліжко, дві тумбочки, умивальник, душ із літньою водою. Зрештою потреби в гарячому душі для нас особливо і не було.

Після поселення ми вирішили не відкладати наше знайомство з морем до ранку і відразу пішли скупнутися. Ще одне помилкова думка про Гоа — штат знаходиться на березі Аравійського моря, а не Індійського океану, як дехто вважає. Море знаходиться дуже близько — десь 3 хвилини ходу через пальмовий гай і пляж. Це був один з найкращих моментів за всю подорож. І аж не вірилось, що ще зранку ми були на півночі Індії, в місті Шрінагар, де температура повітря була +3 по Цельсію, а вже ввечері купаємось в Аравійському морі при температурі +26. Після водних процедур ми вирішили відсвяткувати все це діло і пішли в найближчий ресторанчик, яких вздовж пляжу досить таки багато. Після кошмарних кашмірських цін на алкоголь, Гоа чимось нагадало Україну. Ми возрадувались і пішли спати.

День 2. Ранок наступного дня ми розпочали зі сніданку у вчорашньому кафе, де відразу мали щастя споглядати ось такий пейзаж

А за сусіднім столиком якась французька бабця курила отакий джойнт!

Перший повноцінний день ми вирішили присвятити знайомству з околицями і засмаганню на пляжі.

Перше, що спадає у вічі на Арамболі — це велика кількість російських туристів

Вони тут на кожному кроці і роблять різні чудернацькі фото

І для них тут організовані різні можливі сервіси

За пляжем починаються лотки із різним можливим крамом, одягом та сувенірами.

Місцеві продавці уже нормально освоїли “общєпонятний”, тому не дивуйтесь, якщо навіть ось ця маленька дівчинка скаже до вас “Падхаді, вибірай!”

Стосовно сувенірів і покупок. На Гоа справді можна прикупити дуже багато чого різного і корисного, починаючи від сувенірів і закінчуючи одягом чи музичними інструментами. Але для того, щоб не бути обдуреним раджу десь в інтернеті відшукати реальні ціни на різні можливі штуки на Гоа.

Тут же недалеко за невеликі гроші можна спробувати політати на параплані

Тепер розкажу про деякі місцеві розводи, які можуть вас підстерігати на пляжі. Перший досить безобідний. Ось такі жіночки цілими днями ходять по пляжу і впарюють свій нехитрий крам.

Все, що треба робити — це або ігнорувати їх відразу, або знати адекватну ціну на цей товар і добре вміти торгуватися, тому що початкова ціна в рази відрізняється від справжньої.

Інший спосіб розводу місцевих туристів набагато небезпечніший і підступний. Ми назвали його “чистільщики вух”. Суть така — коли ви прогулюєтесь по пляжу біля вас звідкись з’являється індус і щось показує на ваше вухо. Коли ви перепитуєте — “в чому справа?”, він спритно і швидко запихає вам у вухо якийсь дротик (якби це дивно не звучало) і витягує його уже повним вашої сірки, буеее (ну це якщо у вас брудні вуха :). Потім він пропонує уже почистити вуха дротиком із ватою. Але якщо ви відмовляєтесь, то він вимагає заплатити за уже зроблену роботу і загинає якусь нереальну суму. Зрозуміло, що ви відмовляєтесь. І тут з’являються його дружочки, чоловік п’ять-шість, які спочатку словами, а потім силою змушують вас заплатити. Виглядає збоку це все досить дивно, але закінчитись може дуже неприємно для вас. Тому краще не звертати уваги на цих чистільщіків взагалі і при першій можливості посилати їх.

А ось це — наш перший з’їджений кінгфіш. До речі, на Гоа відносно недорогі і дуже різноманітні морепродукти. Їсти треба обов’язково!

В той же день нам якимось дивом і без мобільного вдалося відшукати Василя, до якого уже приїхала дружина Мар’яна. Також в цей день уже десь мали добратися до Гоа наші чернівецькі друзі, яких ми також випадково зустріли на пляжі.

До слова, Арамболь чудове місце для відпочинку, якщо вам подобається нічне життя. Тут справді багато ресторанів і нічних клубів вздовж пляжу, на яких можна зависати до самого ранку.

День 3. Після сніданку ми зустрілись з Бучками і вирішили вчотирьох брати на прокат мопеди, для того, щоб поїхати в сусідній штат Махараштра на Парадайз-біч, куди нам хтось радив поїхати.

Точки прокату мопедів на Гоа знаходяться на кожному кроці і ціни всюди приблизно однакові.
Ми знайшли по 150 рупій за день (тобто десь 3 бакси). Як правило, чим довша тривалість оренди, тим менша вартість прокату за день. Ось це один із наших двох мотобайків.

Зрозуміло, що можна взяти і щось посерйозніше. Наприклад індійський Royal Enfield, але й ціна на нього буде вищою.

Також в центрах прокату захочуть забрати у вас паспорт на час прокату, як заставу. Але цього не варто робити, тому що паспорт це ваш основний документ, який ще може не раз пригодитися. Тому краще залишити якийсь інший документ. Я, наприклад, залишив як заставу свій прострочений айсік.

Під час заправки мого байка стався ще один неприємний інцидент. Оскільки в баку бензину майже не було, довелося заправлятися поруч із прокатом. Нам тут ціну сказали трохи завищену. На моє зауваження, що має бути дешевше, ніхто не зреагував, але свалу не було, довелось купити одну літру бензину. Після того як я залив бензин, до мене підбіг продавець і сказав повернути пляшку, я відмовився. Він почав щось кричати, я сказав, що бензин мій і тепер пляшка теж моя. Він давай кричати, що це його бізнес. Тоді я просто взяв і зім’яв пластикову пляшку. Тут індус взбісився, до нас підбігли ще з десяток індусів і вже майже почалася бійка. Тут я помітив, що з мого скутера якийсь шмаркач витягнув ключ із замка запалювання. Тоді вже я не витримав і до бійки мало бракувало. Зрештою якось вдалось все владнати. Мені довелось сказати “Айм сорі”, але потім я почастував їх українською лайкою, так що обидві сторони залишились задоволеними, головне посміхатись. З першого погляду, дурнувата ситуація сталася через дрібницю і мало не закінчилась бійкою. І такі ситуації в Індії стаються на кожному кроці, тому краще бути обачними, бо індуси народ хоч і доброзичливий, але дуже вже ображаються через різні дрібниці.

Далі була дорога до Парадайз-біч. Відстань хоч і недалека, але так як в мене вже давно не було практики їзди на скутері, довелось звикати.

Парадайз-біч знаходиться у сусідньому з Гоа штаті Махараштра. Кордон між штатами проходить по гирлу річки і щоб проїхати її треба скористатися послугами безкоштовного порому. Дуже цікаво.

Парадайз-біч дуже хороше місце, якщо вам набрид гамір Арамболю і ви шукаєте усамітнення. Інфраструктура тут ще зовсім не розвинена і на кілька кілометрів простягається майже пустинний пляж, де відпочиває від сили кілька десятків людей.

Хороше місце для того, щоб взяти з собою намет і поїхати туди із ночівлею. Але не забудьте взяти з собою також побільше їжі і алкоголю, бо до найближчого магазину досить таки далеко. Єдиний, хто вас може порадувати — це продавець фруктів

Саме на цьому пляжі проходить межа між пальмовими і сосновими лісами. Ця межа аж дуже чітко помітна.

А ще тут спокійно можна влаштовувати перегони на мопедах по пляжу

Того ж дня ми повернулися до Арамболю, але по дорозі стали свідками ДТП, в яке потрапили якісь російські туристи. На вузькій дорозі під час повороту один із туристів зіткнувся із вантажівкою. На щастя, люди серйозно не постраждали, лише мопед.

А це вантажівка, в яку в’їхав мопед і вм’ятина на правому крилі та бампері. Ви ж розумієте, що все могло закінчитись плачевно?

А за кілька хвилин навколо зібралося десь біля сотні зівак, які це все діло знімали на мобільні і створювали неймовірний галас. Водій вантажівки був неправий і швиденько перепаркував свій транспортний засіб. Зрозуміло, що конфлікт був очевидним. Ми зупинились лише для того, щоб хоча б якось урівняти сили в разі якщо почнеться якась потасовка (хоча урівняти це дуже умовно сказано). Зрештою, приїхав власник прокату, де цей мопед був взятий і якось все владналось.

День 4. З самого ранку ми зустрілись із Бучками для того, щоб їхати на водоспади, які знаходяться на сході Гоа. По дорозі ми також планували заїхати на Олд Гоа, стару столицю штату. Це була мандрівка більше, ніж на один день. Наш друг Кут, на жаль, був не в стані їхати, тому ми поїхали лише втрьох на двох мопедах.

Перша зупинка — церква св. Антонія в містечку Сіолім, що неподалік від Арамболю.

Типова португальська архітектура, відлуння колоніального минулого, якого по всьому Гоа можна зустріти в кожному містечку.

Після того, ми заїхали на руїни старої фортеці під назвою Chapora fort.

Загалом нічого цікавого, але краєвид звідти хороший.

Спустившись до пляжу Вагатор, ми домовились, що в ресторані поруч нам приготують морепродукти, які Василь з Мар’яною зранку купили в рибалок. І це було справді круто! Цілий величезний піднос різної риби, крабів, креветок… смакота, одним словом.

Пляж цей досить хороший. Тільки чомусь тут було дуже багато індусів. “Ну і що тут дивного? — скажете ви, індуси в Індії — звична річ:) “, але ці індуси мабуть були якимись рагулями з інших штатів, бо найбільшою забавою для них було фотографуватися з білошкірими та світловолосими дівчатами. Мар’яна була там на розхват і з нею сфотогравувалось десь чоловік двадцять.

На цьому пляжі я побачив ще один развод по-індійськи. Щось на зразок наших “напьорсточніків”, тільки замість наперстків три фішки однакового кольору, одна з яких помічена наклейкою з одного боку. Завдання просте — вгадати під якою фішкою наклейка. Але ці забави нелегальні, тому натовп чуваків шляєтсья по пляжу і раптово в різних місцях починають свої ігри. Я намагався сфоткати, але вони дуже нервувалися через це, тому це єдина фотка.

Правила такі — після того, як дядько-напьорсточнік закінчив тасувати фішки, ставляться ставки. Якщо вгадуєш де мічена фішка, твоя ставка подвоюється. Все дуже просто. Ти бачиш, як на твоїх очах дехто виграє немалі суми і збоку це виглядає дуже легко, бо ти теж легко вгадуєш. Не витримуєш, ставиш ставку і тут починається справжня гра, бо до того грали підставні особи. І ти звичайно ж програєш. Я бачив на власні очі, як ці шахраї розвели одного состоятєльного індуса з Делі доларів на десять. Ні в якому разі не можна вестись на такі штуки — безвиграшно.

Знову ж таки по дорозі ми натрапили на ось таке дуже цікаве місце.

Так, це центр фруктових соків-фрешів, нереально смачних і дешевих, як на наші гроші. Мар`яна підтверджує 🙂

Крім соків тут ще є різні десерти, суміші з фруктами, морозивом.

А тут можна посміятися з цін на фреші. Щоб перевести на гривні, треба ділити на шість. Ціна за 200-грамовий стакан соку або молочного коктейлю.

Місце дуже класне, якщо будете десь в околиці — обов’язково завітайте сюди і спробуйте!

На трасі нас вперше зупинила поліція. В мене були водійські права, тому мене відпустили, а Василю довелось заплатити штраф, але як і завжди нам вдалось збити ціну штрафу чи то хабаря з 2000 рупій до 300.

Нарешті ми доїхали до Олд Гоа. В минулому це була столиця штату, а зараз більше схоже на духовний центр, бо в невеличкому містечку розміщено з десяток великих католицьких храмів, збудованих в класичному стилі португальської готики.

В одному з храмів знаходяться мощі св. Франциска Ксав’є, монаха ордену єзуїтів, який прославився місіонерською діяльністю по всій Азії.

Тут ми побачили одне індійське весілля

… і парочку русскіх турісток, куди ж без них?

Ми не стали довго затримуватись тут, бо насправді з нічлігом в Олд Гоа проблеми, не кажучи про дешеві готелі. А зупинитись ми вирішили в містечку Понда (не Панда), яке розташоване значно ближче до мети нашої поїздки — водоспаду. В цьому містечку нас чекав мінімальний шок, тому що це був перший раз в Індії, коли ти єдина біла людина на вулиці. А навколо автомобілі, мотоцикли, індуси, корови.

Більше нічим особливим містечко нас не вразило, хіба що цією вивіскою МТС

Зрештою, ми знайшли якийсь захудалий готель і там переночували.

Продовження розповіді — тут

Про Індію. Частина третя. Катання в Гульмаргу і місто Шрінагар

В день нашого приїзду в Гульмаргу падав густий лапатий сніг. І це була перша хороша новина. Адже за день-другий нас чекала свіжа цілина, яку треба було розкатувати. Як потім ми дізналися, свіжого снігу до нашого приїзду не було близько двох тижнів, тому ми приїхали дуже вчасно. У той же день — акліматизація, знайомство з мавпами, відсипання і розпиття благородних напоїв з duty free.

Перший повноцінний день — знову снігопад. Як я вже писав, коли падає сніг, то другу найцікавішу фазу підйомника не запускають, працює тільки перша. Але ми вирішили в цей день спуститися через ліс до села Танмарг, що знаходиться нижче Гульмаргу. Спуск був трохи складним і не дуже приємним через те, що було замало снігу. Ми часто потрапляли на каміння, доводилось переходити потічки. Зрештою, ми таки таки спустились в село, пообідали і вернулися назад на джипі. На цьому перший катальний день закінчився.

Наступного дня була чудова погода. Світило сонечко, навколо було купа свіжого снігу і була надія, що буде чудовий катальний день. Із самого ранку ми пішли до підйомника, але друга черга знову не працювала. Кожного разу після значних снігопадів рятувальники роблять кілька вибухів в основному кулуарі для того, щоб зійшла лавина. Цього разу справа затягнулася і вибухи лунали цілий день, другу чергу того дня так і не включили. Тому нам довелося кататися лише на першій черзі поміж гімалайських ялинок. Траса під першою фазою досить таки проста, аж занадто. Більш-менш крутий спуск є лише на короткій ділянці спочатку, а потім йде затяжний спуск по лісу. В деякий момент схил дуже виположується у величезне плато і саме на цій ділянці застрягали всі бордери. В той день ми зробили десь сім спусків, тому був сенс брати абонемент, який коштує за ціною п’яти спусків, тобто 150 рупій х 5 = 750 рупій (~130 грн).

Третій день — і знову прекрасна погода. Гора Афарват, на яку піднімаєть друга черга — ось вона, поруч, і дуже вже хочеться піднятися туди, на 4000 м, зробити перший спуск.

Приходимо під підйомник — ситуація знову неясна. Друга фаза не працює, але за деякий час обіцяють включити. Правда, обіцянки індусів справа така — може включать, а може й не включать. Підіймаємось на верх першої черги, там уже кілька десятків людей стоять в черзі на другий підйомник.

Отже, надія, що включать другий підйомник є. Але квитків на нього не продають. Після 20-хвилинного очікування вирішуємо не втрачати час і поки кататися на першій фазі. Робимо два чи три спуски, другу чергу так і не запустили, але народ не втрачає надії, дехто ще досі стоїть в черзі. А це вже десь 14 година. Вирішуємо піднятися останній раз на першу чергу і звідти зробити затяжний спуск вліво від підйомника до іншого села під назвою Дранк. Траса довга і незнайома, але з нами найкращий провідник та гід усіх часів і народів Ігор Карабін. І ось коли ми піднімаємось в останній раз, помічаємо, що запустили другу фазу! УРААА, нарешті! Бі-ігом біжимо до будки, купуємо квитки і заскакуємо в гондолу. Від нетерплячки уже все свербить, хочеться чимшвидше на гору.

Підйом на другу чергу майже вертикальний, від найменшого похитування гондоли все зжимається — під ногами кілька сотень метрів повітря. Підіймаючись, бачимо як перші щасливчики зривають цілину на основній трасі. Всі спускаються максимально швидко для того, щоб встигнути ще разок — цілину розкатують дуже швидко. Ось нарешті підйомник виносить нас нагору. Навколо неймовірні краєвиди, але часу милуватися немає, та й фотоапарт того дня я чомусь не взяв. Чимшвидше одягаємо лижі і вперед. Перші відчуття незабутні — ось воно те, заради чого ми так далеко перлися! Надм’який свіжий сніг, крутий схил і лижі просто пливуть, керувати дуже легко і спуск — суцільне задоволення. І триває це дуже довго. Під кінець спуску нижню частину схилу накрило густим туманом. Я ще відбився від основної групи і спускався за якимись австралійцями при нульовій видимості. Виїзд до підйомника взагалі кайфовий — величезне пологе поле і ти мчиш на паралельних швидше за вітер.

На наступний спуск збираємось усі разом і все ж таки вирішуємо спускатися в Дранк. Для цього відразу від підйомника беремо круто вправо для того, щоб спуститися в один із кулуарів. По дорозі минаємо військову базу, мабуть одну з найвисокогірніших в світі. В нашій групі близько десяти осіб і ми повільно спускаємось вниз, переїжджаючи з одного боку кулуару на інший, виїжджаючи час від часу на гребінь. Сніг свіжий, його багато і дуже велика небезпека сходження лавини, тому часто зупиняємось, щоб вибрати найбезпечніший шлях. І ось тут воно сталось! Двоє наших казахських друзів, які спускались трохи швидше основної групи випадково підрізали невелику частину кулуару, сніг зійшов моментально, набираючи сили величезної лавини. Все сталося за якихось кілька десятків секунд. Чесно кажучи, спочатку я й не зрозумів що сталося, та й і не бачив самого моменту сходу лавини. Зате потім нижче ми побачили наслідки того, що сталося. “Русло” лавини простягнулося на кілька кілометрів і шириною біля ста метрів. Все виглядало дуже страшно — величезна маса снігу змішалася у суцільну кашу із гілками дерев та камінням. Найстрашніше, що під снігом могли бути люди. Усі, в кого були лавинні датчики миттєво включають їх на прийом. На щастя, нікого в той день не зачепило. Хоча всі шанси були, адже дорога в Дранк — дуже популярний маршрут в Гульмаргу. Під враженням від лавини спускаємось до дороги, а звідти пішки ще кілька кілометрів аж доки нас не підібрав джип. Знову вечеряємо в Танмаргу і дуже втомлені та дуже щасливі вертаємось додому. Те, про що ми мріяли останні дні таки сталось!

Наступний день обіцяв бути ще кращим, ніж попередній. Погода чудова, друга фаза працює уже з самого ранку, тому ми з Василем Бучком вирішуємо брати абонементи на другу фазу. Вартість 1250 рупій (ті ж самі 5 спусків по 250 рупій). Але скажу наперед, 5 спусків тут за складністю та затратами сил, мабуть такі, ж як 50 спусків на Буковелі. На перший спуск ми вирішили піднятися трохи вверх поближче до вершини. Як я казав, погода суперова, світить сонце, вітру немає і поки йдемо стає справді жарко. Тут Кут подає дурну ідею, сфоткавшись зі спущеними штанами…

і за кілька хвилин ми вже всі фоткаємось. І це на висоті 4000 м.

no comments…

Перший спуск робимо по одному з кулуарів. Спускаємось по черзі. Трохи нижче по схилу знову бачимо ще одну лавину. Цього разу з протилежного краю кулуару її спустили поляки. Вона хоч і невелика, але потрапити під неї було б не дуже приємно.

Тут можна побачити лінію обриву лавини.

А це її винос

Наступний раз вирішуємо спускатися в іншу сторону в пошуках цілини. Вибираємо один з кулуарів. Знову спускаємось великою групою, тому триває все дуже довго.

На одному зі схилів бачимо ще одну лавину. І здалеку видно групу людей біля тої лавини.

З допомогою максимального зуму я зробив цю фотку, не знаючи хто там.

Як виявилось пізніше це були рятувальні роботи. Лавина зачепила одного новозеландського райдера, який спускався замикаючим групи. Над ним було десь 1-1,5 м снігу, але його дуже швидко відкопали. Завдяки тому, що в нього був лавинний датчик під снігом він пробув тільки 5 хвилин. Як не дивно, новозеландець особливо не травмувався, лише мінімально пошкодив коліно і самостійно спустився до готелю. Правда потім він решту часу провів у барі, а не на лижах. Зрозуміло, стрес…

Це був лише наш другий спуск за півдня, тому ми з Василем вирішили викатувати наші абонементи.

Ох і нелегке це було заняття. Зрештою, наша жидівська натура взяла верх і ми відкатали аж шість разів! Тільки після шести спусків ми були настільки втомлені, що ледь стояли на ногах. На останньому спуску ми звернули десь не туди і спустились в сусіднє село, тому довелось ще кілька кілометрів іти пішки. Дехто умудрявся навіть по асфальті йти на лижах:))

Наступний день за прогнозом погоди мав бути нашим останнім катальним днем. Та ми вирішили не фанатіти і цього разу абонемент уже не брали. Погода була чудова і катання теж.

Після першого спуску ми вирішили все ж таки вибратися на вершину Афарвату.

Хоч на вершині було дуже класно, але ми вирішили піти ще далі по хребту для того, щоб спуститись з цього гребеня.

Кілька приготувань перед спуском.

І за пару хвилин ми вже внизу.

За цей час схили затягло туманом і донизу ми спускались при майже нульовій видимості.

Наступні два дні знову ішов сніг.

Та й зрештою, ми вже були таким втомленими, що кататися не було ні сил, ні бажання. Тож ми тинялися по Гульмаргу, купували сувеніри і відвідували місцеві достопрімєчатєльності. Ось лавка із кашмірськими виробами

14 лютого у нас був запланований рейс зі Шрінагару до Делі, тож напередодні ми попрощалися із Гульмаргом і спустились на джипі до Шрінагару. Це місто славиться своїм величезним озером Дал, на якому споруджено кілька сотень плавучих готелів (house-boat).

Така собі індійська Венеція. Тож переночувати ми вирішили саме в такому готелі.

Всередині виглядає він значно краще, ніж ззовні

Переночувавши, зранку ми відправились в аеропорт, але по дорозі вирішили заїхати ще в одне місце, яким славиться Шрінагар. Це могила пророка Юз Асафа, якого дехто ототожнює з Ісусом Христом. Кашмірські мусульмани придумали (а може й справді так було), що Ісус Христос після того як його розіп’яли не помер, а пішов подорожувати по світу і дійшов аж до Кашміру, тут осів, женився, народив ще купу дітей, помер і був похований. Більше про це читайте в Вікіпедії. Саме місце нічим не примітне — обгороджений маленький будиночок з величезними написами про заборону фотографувати. Ми, зрозуміло ж, проігнорували ці написи, за що і поплатились. Кілька радикально настроєних мусульман примахались до нас і навіть декого змусили стерти фотографії мавзолею зі своїх фотоапаратів. Я свій вчасно сховав, тому споглядайте могилу Ісуса.

В аеропорту на нас чекали невтішні новини. Через потужний снігопад всі рейси було скасовано.

Індуси дивляться сумно у вікно (як і ми) і розуміють, що нікуди сьогодні не полетять

Обміняти в аеропорту квитки в аеропорту нам також не вдалося через величезну чергу. Тому ми повернулися назад до нашого хаус-боту. Ще спробували поміняти квитки по телефону, але найближчі вільні місця були лише за три дні, що нам аж ніяк не підходило. В якийсь момент стало дуже сумно від того, що ми можемо провтикати свій рейс на Гоа через два дні.

Черговий день в Шрінагарі і ми ще раз вирішили поїхати в аеропорт, щоб спробувати поміняти квитки. І в нас вийшло. Виліт наступного дня — 16 лютого. І саме цього дня в нас рейс з Делі на Гоа, так що між двома літаками було кілька годин різниці, але встигаємо. Вчергове повертаємось до нашого хаус-боту. Робити було нічого, тож ми вирушили в 2-годинну екскурсію по озеру, яка коштувала не так і багато — 300 рупій з особи (десь 50 грн). Погода значно покращилась, тож екскурсія була чудова. Хмари трохи розійшлися і можна було навіть побачити шматки гір, які оточують озеро зі всіх сторін. В хорошу погоду і влітку тут має бути дуже красиво.

Здалеку виднівся шрінагарський замок

Але всю ідилію на озері псують докучливі торгаші, які на своїх човнах обступають човни з туристами і впарюють свій непотріб. Ось так інколи виглядає екскурсія.

Доводилось торгашам доступно пояснювати, щоб не заважали і відштовхувати їхні човни геть. Це один із найбільш діставучих спекулянтів.

Наступного дня зранку ми ще повелися на місцевий развод і зголосилися на дуже ранню екскурсію на овочевий ринок на воді. Його описують дуже мальовничо і цікаво, але взимку туди краще не потикатися. Нічого цікавого окрім купи човнів завантажених морквою, ріпами і ще якоюсь зеленню, які кочували з одного човна в інший.

А найцікавішим моментом всього vegetable market’у було падіння одного кашмірця в крижану воду.

Нарешті в третій день перебування в Шрінагарі ми вилетіли в Делі, а далі на Гоа, але про це наступного разу.

Про Індію. Частина друга. Гульмарг.

Отож, щоб добратися до Гульмаргу потрібно перш за все потрапити до Шрінагару — столиці штату Джамму і Кашмір. Усім відомо про напруженість ситуації в цьому штаті, тому треба бути готовим до численних перевірок документів, багажу і т. д. Також не варто дивуватися великій кількості військових. Вони постійно кудись переміщаються і постійно щось охороняють.

Зрештою, нічого тут дивного немає, тому що окрім територіальних претензій на Джамму та Кашмір з боку Пакистану, цей штат сам по собі нагадує порохову бочку, готову вибухнути в будь-який момент. Судіть самі, Джамму — територія заселена в більшості індуїстами, Кашмір — 90% мусульмани і ще є Ладах — буддистська територія. І все це знаходиться в одному штаті, і кожен з них ненавидить усіх інших.

Кашмір нагадує типову мусульманську країну Близького Сходу. Та й ззовні кашмірці більше схожі на арабів, ніж на індусів. Мова у них теж відрізняється — в основному всі розмовляють на урду та кашмірі. Усі чоловіки одягнуті в традиційні довгі сорочки, що більше нагадують сукні (не пам’ятаю їхньої назви). Коли холодно, то вони засовують руки всередину, деколи навіть голову туди засовують. Всі індуси дуже люблять щось намотати собі безформне на голову.

А ще в них є така штука, якою вони гріються — кошик із розпеченим вугіллям. Вони тримають його під оцією сорочкою-сукнею і гріють яйця. Називається ця штука — winter wife.

А ще всі кашмірські чоловіки сцуть насидячи, причому сцуть де захочуть. Загалом тут не так брудно, як у решті Індії, але є підозра, що весь срач захований під снігом, якого в Гульмаргу дуже багато.

Як я вже писав минулого разу, авіаквиток Делі-Шрінагар-Делі заздалегідь через сайти можна придбати за $80, але якщо його брати безпосередньо перед вильотом, то вартість може зрости до $200. Можна також добиратися і наземним шляхом через Джамму, але це займе десь добу. Від Шрінагару до Гульмаргу відстань 52 км. Найкраще брати таксі-джип. Коштує поїздка 1500 рупій ($33,5), але ця сума ділиться на кількість осіб. Тому краще їхати великою компанією, або напрошуватись уже до когось. А такий джип індійський джип може взяти навіть сімох людей.

Наш гульмарзький міністр транспорту Башир

Гульмарг із першого погляду дуже мені нагадав Драгобрат — такі ж сосни, такі ж дерев’яні готельчики. Перше, що не схоже на Драг — це мавпи, яких тут дуже багато. Живуть вони зграями і харчуються зі смітників під готелями, отак і кочують від готелю до готелю. Дуже агресивні і наглі, тому треба бути з ними обережними, бо можуть напасти.

Житло. В Гульмаргу функціонують кілька десятків готелів. Всіх їх умовно можна поділити на дорогі і дешеві, або з центральним опаленням і з буржуйками. І в тих, і в інших холодно. Оскільки зима в Кашмірі відносно коротка, то утепленням особливо ніхто не переймається. Навіть якщо є центральне опалення, то його включають на кілька годин. Гаряча вода є, але з перебоями. В дорогих готелях також часом є матрас з підігрівом — це дуже крута штука. З буржуйкою все ясно — як напалиш, так і буде тепло. Коштує номер в дешевому готелі 600-1000 рупій ($13-23) за ніч. В дорогих ціна починається десь з 2000 рупій ($45) за номер, але також треба торгуватись. Ми жили в типу дорогому готелі під назвою Grand Mumtaz, але шляхом тривалих торгів і хитрих схем нам вдалось отримати номер за 1000 рупій і ще ми цю суму ділили на чотирьох осіб, так що вийшло дуже навіть дешево. З холодом боролись таким чином, що випросили у адміністратора електричний вентилятор і залишали його увімкненим цілий день. Є сенс брати з собою спальник, і не літній, а зимовий.

Це Василь на фоні нашого готелю. Чим не Драгобрат?

А це один з найстаріших і найдорожчих готелів Гульмаргу Highlands Park. Живуть в основному тут райдери з Австралії та Нової Зеландії

Всередині все ще дихає колоніальним минулим

До речі, гірські лижі це далеко не основний вид спорту в Гульмаргу. Ще з 1892 року англійці почали тут грати гольф. Взимку, правда, цього поля для гольфу взагалі не видно.

За словами місцевих, найбільші гроші в Гульмаргу заробляються зовсім не взимку, а влітку, коли багаті індуси втікають сюди з жаркого півдня від спеки. Можливо з цим також пов’язаний такий млявий розвиток сервісу для гірськолижників.

Їжа. Кашмірська кухня — це суміш мусульманської і індійської — багато м’яса (баранини) і все дуже гостре. Свинини і телятини не знайдете. Майже в кожному готелі є свій ресторан, де можна поїсти. В дорожчих готелях і харчування дорожче. За бажання харчуватися можна в більш дешевих місцях. Якщо попросити, то в будь-якому ресторані можуть приготувати і більш традиційні страви для нас — наприклад, картопляне пюре, але треба бути готовим, що ці страви за смаком зовсім не нагадуватимуть домашні. Середня вартість сніданку — 100-150 рупій, обіду — 200-300 рупій. Дуже смачний їхній напій під назвою кахва — солодкий зелений чай із шматочками мигдалю та спецій.

Одне із наших піршеств в ресторані Бахчі

Алкоголь. Оскільки Кашмір мусульманський край, то з алкоголем тут напряги — він дорогий і його важко знайти. Пляшка пива Kingfisher коштує мінімум 100 рупій ($2,2), пляшка рому мінімум 300 рупій ($6,7). Зате немає проблем із гашишем — пропонують і курять на кожному кроці.

Зв’язок.
Роумінгу в Кашмірі не має жоден оператор світу. Більше того, іноземцям заборонено купувати місцеві сім-карти. Тому тут процвітає ще один вид бізнесу під назвою “оренда сім-карти”. Коштує 200 ($4,5) рупій в день. Зв’язок з Україною досить дешевий — 20 рупій хвилина, якщо не помиляюсь. Смс заборонені як такі. Виявляється, зміст повідомлення неможливо проконтролювати оператором. І минулого року шляхом смс-розсилок було організоване якесь повстання в цьому регіоні, тому влада штату повністю заборонила будь-які смски. Інтернет можна знайти майже в кожному готелі. Ціни дуже різняться — від 100 до 250 рупій за годину. Інколи в готелях є безкоштовний інтернет для мешканців. Але інтернет ну дуже повільний. Ми інколи брали задарма на цілу ніч usb-модем в адміністратора нашого готелю. Але відсутність зв’язку це швидше плюс, ніж мінус.

Люди. Десь я читав, що в Гульмаргу живе трохи більше 600 людей і 99% з них чоловіки. Решта це або туристи, або приїжджий обслуговуючий персонал. Як правило, люди всі привітні і причин для конфліктів немає. У Гульмарг окрім гірськолижних туристів також приїжджає дуже багато індусів з південних регіонів лише з однією метою — побачити сніг. Це дуже кумедно виглядає, коли люди в тоненьких курточках і літньому взутті валяютсься в снігу і фотографуються на його ж фоні.

Серед інших професій в Гульмаргу дуже популярна професія санорікші

За невелику платню можна пракатітса с вєтєрком

Туристи в Гульмаргу в основному австралійські, новозеландські і рускоязичні. Ще кілька років тому кількість туристів-гірськолижників була зовсім невеликою, але з кожним роком слава Гульмаргу поширюється і множиться.

А тепер трохи розповім про сам Гульмарг.

Знаходиться це поселення на висоті 2650 м над рівнем моря біля підніжжя Гімалайського хребта. Зараз це найбільший гірськолижний курорт в Індії і навіть входить в десятку найкращих курортів Азії. Хоч Гульмарг й існує дуже давно, але власне як гірськолижний курорт почав розвиватися зовсім недавно. Саме тому рівень сервісу не дотягує до європейських стандартів. Та й взагалі курортом в повному сесні цього слова Гульмарг назвати важко. Якщо ви звикли до відретрачених трас Буковелю, то вам тут робити нічого. Гульмарг знаменитий перш за все своїм позатрасовим катанням, іншими словами фрірайдом. І, звичайно, для повноцінного катання рівень повинен бути значно вищим, ніж “просунутий чайник”. Також слід бути готовим до того, що в пошуках ціляка і крутіших трас доведеться багато ходити, інколи дуже багато ходити, тому оптимально брати з собою в Гульмарг лижі із скітурівським кріпленням. Чимало бордерів тягають з собою снігоступи.

До рівня сервісу та комфорту також потрібно ставитися із розумінням. Зрозуміти перш за все лінь і пофігізм кашмірців. Але справжнім фрірайдерам глибоко до дупи комфорт і приїжджають вони сюди виключно за свіжим незайманим снігом, справжнім павдером, якого тут випадає дуже багато. Високі гімалайські гори стають на шляху теплого повітря з півдня — звідси такі аномальні кількості снігу кожного року.

Це ще в Гульмаргу мало снігу

І це теж ще не межа

Моментом, коли випадає сніг, треба дуже швидко користуватися, тому що буває по-різному. Катальний сезон тут починається з середини січня, але, як показує досвід, найкраще приїжджати сюди в середині лютого, коли гарантовано є багато снігу. При плануванні поїздки в Гульмарг слід також мати на увазі, що цілком можлива така ситуація, коли замість катання доведеться кілька днів сидіти в готелі, бо через снігопади не працюють підйомники. Тому варто їхати в Гульмарг мінімум на 10-14 днів, щоб хоча б половину з них гарантовано покататися. Нам ще дуже пощастило, бо з семи днів п’ять ми каталися. А перед нашим приїздом півтора тижні каталки практично не було.

Підйомники і траси.
Тут є канатна дорога і кілька бугелів для початківців, про які нічого не можу сказати. Не думаю, що варто їхати з України в Індію, щоб вчитися кататися, та все ж вони є.

Канатка — це б/ушні, але надійні, французькі кабінки-гондоли, в кожну вміщається 6 людей.

Складається з двох черг. Перша за 8 хвилин піднімає з 2600 на 3050 м. Працює майже завжди. Коштує 150 рупій ($3,3) за підйом, денний абонемент — 750 рупій ($16,8). Але катання на першій фазі не є дуже цікавим через низький ухил траси. Цікаво хіба що кататися поміж ялинок, багато різних природних трамплінів, є де пострибати.

Але найбільший кайф це друга фаза підйомника. Тут все по-серйозному

Вартість — 250 рупій ($5,6) один підйом, 1250 рупій ($28) коштує денний абонемент, але сенсу брати абонемент немає. Друга фаза канатки за 19 хвилин підіймає на висоту 4000 м. І це — найвища точка на планеті, де прокладений підйомник! Кожної хвилини підйому вам відкриваються нові захоплюючі краєвиди.

А за хорошої видимості можна побачити дев’ятий за висотою восьмитисячник — величну гору Нанга Парбат (8126 м) із сусіднього хребта Каракорум

І взагалі тут неймовірні краєвиди

Інколи просто розпирає дух від навколишніх красот…

…і відразу згадуються слова з пісні Висоцького: “Внизу не встретишь как не тянись за всю свою счастливую жизнь десятую долю таких красот и чудес”

Якщо від підйомника ще трохи піднятися вверх, то можна вийти на саму вершину гори Афарват (4200 м) звідки на вибір можна спуститись в один з шести-семи кулуарів.

Проблемою другої фази канатки є нестабільність її роботи. Ні, вона не ламається. Просто коли снігопад, то другу чергу не включають. І навіть коли снігопад закінчився рятувальники ще цілий день підривають вибухівкою сніг на основній трасі для того, щоб зійшла лавина, відповідно підйомник теж не працює. Але коли запускають другу фазу, то тут потрібно не втикати, а пошвидше підніматися вгору і ловити кайф від цілини.

Ось це ще невелика черга на другу фазу підйомника

Розкатують основний кулуар дуже швидко і потім, щоб знайти ціляк треба їхати в сусідні, які теж дуже швидко розкатують.

Трас як таких немає — їдь куди хочеш. Але рятувальники відповідають лише за основний кулуар, де за першу годину кататися стає нецікаво і важко.

Схема кулуарів

Кататися по інших кулуарах бажано із місцевим гідом-провідником. В середньому гід бере за день катання 2000 рупій з особи тільки за те, що ви будете їхати за ним. Але він відповідає за вашу безпеку, тому частково це виправдано.

Індійські гіди

Кататися одному протипоказано. І ще під час катання в Гульмаргу краще не ламатися, бо складно уявити хто і як буде вас рятувати. Просто краще не травмуватись.

Лавини. Так, тут лавинонебезпечно. За весь час ми бачили три серйозні лавини, які зійшли за кілька хвилин перед нами. Одна з них навіть накрила новозеландця, але про це трохи нижче. Дуже бажано під час катання мати лавинний датчик (біпер) та інші лавинні спорядження — щуп, лопату.

Лижі vs cновборд. Ще раз переконався у правильності свого вибору. Якщо в групі є хоч один сновбордист, то це катастрофа. Усі пологі ділянки траси, які лижники легко проскакували, бордери проходили по півгодини, тому доводилось чекати. Тільки мінімальна рівнина — бордер зупиняється, знімає свій борд, провалюється по пояс в сніг і дуже повільно починає повзти. Один з улюблених аргументів бордерів це те, що борд один, а лиж аж чотири штуки — лижі і палиці. Обламайтесь! Бордери в Гульмаргу катаються з парою телескопічних палиць і снігоступами, а це вже п’ять штук.

Apre-ski. Після лиж в Гульмаргу особливо немає чим розважатися. Як варіанти — бухання чи вже добухування алкоголю із duty-free, або місцевого дорогостоящого, куріння гашишу або кальяну. Можна також піти в сусідній готель послухати лекцію з лавинної безпеки. Кілька разів в тиждень у різних готелях влаштовуються вечірки. Ще в Гульмаргу є каток, де влаштовуються хокейні матчі і масові катання.

Хотілось ще тут написати про нашу каталку і про присипаного новозеландця, але й так вже забагато, тому мабуть наступного разу 🙂